Ви тут: Головна | Всяка всячина | Як я провів літо | Крівань | Далі ...

Лiчильник включено 21.11.2000:

Цим засвідчено участь пред'явника печатки у всенародному сходженні на г.Крівань 16.08.02

Одне з яскравих вражень сезону 2002 року - сходження на гору Крівань, 2495 м.н.м.. Я вже писав, що Крівань у словаків має дещо культовий характер, подібно до того, як гора Фудзіяма - для японців. Якщо вже президент Шустер каже, що кожен словак має хоч раз у житті зійти на Крівань, то хіба ж ми могли обійти його стороною?

Одного разу (у 2000 році) ми вже одного разу ледве не пішли на Крівань, лише випадковість у той день повела нас на Рисі. Ввечері, повернувшись додому, ми з теленовин дізналися, що саме у цей день відбулося всенародне сходження на Крівань на чолі з президентом Словаччини п.Шустером. тоді ми вирішили, що навіть добре, що ми у той день пішли на іншу гору, бо всенародне сходження - це завжди натовп, а "на чолі з президентом" - це ще й охорона у декілька кордонів, годинні чекання, поки "слуги народу" зволять пройти... Хто буває у центрі Києва, той, мабуть, знає...

Але у Словаччині все виявилося простіше, так би мовити, більше по-європейськи. По-перше, на Крівань, на відміну від нашої Говерли, куди полюбляє ходити наша "еліта", не веде жодна автомобільна дорога, і немає жодних приютів під самою вершиною, куди би можна було довезти сановних туристів. До вершини Кріваня від найближчої дороги ведуть дві стежини різної крутизни, але і там, і там час на маршруті - близько чотирьох годин пішки. Намає сумніву, що президент Шустер (на вигляд - близько 70-ти років) пройшов цей шлях сам. Тож, ми вирішили таки йти на Крівань. Одразу скажу, що абсолютно випадково і в цьому році саме у цей день теж відбулося всенародне щоріче сходження, але про це ми дізналися лише на вершині.

	На вершині - національні флаг та хрест з державного герба

Попередження. Так сталося, що у цей день я (Селін Олександр) захворів. Настільки, що йти не міг. Тому всю подальшу розповідь наводжу зі слів своїх товаришів, які, натхненні походом, повернувшись, розповідали мені все, перебиваючи одне одного. Для збереження стилю розповідаю від першої особи.

Чотири години безперервно вгору, стількі ж назад, плюс привали, плюс обід - похід мав зайняти весь день. Можна було поснідати в отелі, а потім вийти. Тоді би ми, певно, не встигли на вечерю. Можна було знехтувавши сніданком та прихопивши з собою дещо в дорогу, вийти та повернутися раніше. Я, лінькуватий, приставав до першого варіанту. Але невгамовний мій Льоша всіх запевняв, що таких лінивих тут і без нас вистачає. Вершина дуже популярна, тому, щоби не стояти в черзі перед вершиною, треба вийти якомога раніше. Як буває на вершині, коли всі приходять водночас, див. фото з Рисей. Тому вирішено було вийти зрання, до сніданку. Одна з стежин до Кріваня починається від Штрбського плеса, до якого ми приїхали першим рейсом "зубачки" о сьомій ранку.

Таким бачили ми Крівань, наближаючись до нього все ближче

Стежина, що ми її вибрали, - одна з двох альтернативних. Обидві вимагають трьох з половиною - чотирьох годин пішої ходи. Одна - більш полога, але довша (по карті - близько 9 км.). Інший варіант полягав у тому, щоби доїхати автобусом ближче до гори, а потім йти коротшою стежкою, але круто вгору (близько 5 км.). Цей другий було відкинуто, по-перше, через те, що його початкова точка на 200м нижче, ніж Штрбське плесо, а такий перепад висот у великому поході є відчутним. Ну, а по-друге, просто не було годящого рейсу автобусу так рано, як ми хотіли.

На шляху туди найяскравишим враженням було явлення нам дідуся-туриста. Років йому було відверто багато, за 65. Одягнутий приблизно так, як у комедіях про 20-ті роки зображують західних туристів. Курточка, штани-бриджи до коліна, гетри від туристських черевиків до самих бриджів. Колоритна "хвігура". Він теж ішов на Крівань, йшов своїм темпом, тобто повільніше за нас, сорокарічних. Ми його обігнали на шляху туди, пролетіли повз нього доста швидко. Далі ми, проскочивши пологий відтинок, перед, власне, сходженням присіли на привал. Тим часом цей пан пройшов повз нас, причому досить скоро після початку привалу. Пішли ми далі. Знову побачили його на привалі. Він сидів у бесідці, пив з термосу гарячий чай, їв бутерброди. Тут ми вже привіталися. Востаннє побачилися ми на спуску, коли ми щойно діставшись вершини та перепочивши, почали спуск. Пан завершував своє сходження, причому знову здивував нас тим, як мало він від нас відстав, чапаючи собі в своєму темпі...

Про організацію сходження. Як я вже казав, ми потрапили на Крівань саме у день щорічного всенародного сходження. Таке організується Словацьким клубом туристів, хоча беруть участь не тільки члени клубу. Протягом дня сходять на гору близько кількох сотен людей всякого віку. Клуб забезпечує медичну допомогу - чергували пара санітарів з носилками та ліками. Крім того, на пам'ять про підйом всякому біля вершини на карту, у блокнотик, на листівку, на будь-яке місце ставлять пам'ятний штемпель.

На самій вершині було холодно та мокро - сиділа хмара. Спустившись трохи нижче та "проштемпелювавшись", ми раптом побачили величезний натовп людей, які йшли, бігли, лізли, рухалися, повзли, перлися, дряпалися знизу стежинкою вгору на вершину. Як виявилося, просто на щастя собі ми вийшли без сніданку, раніше на годину за всіх. Щойно ми спустилися трохи нижче, як всі, хто не залишив себе без сніданку, "добігли". Поки ми сходили, з нами йшло декілька таких самих ентузіастів. А далі почався "масовий забіг".

Ну, і само собою, ці падлюки - мої друзі - повернувшись назад до Штрбського плеса на годину раніше, пили льодяне пиво, чекаючи на поїзд, про що теж зі смаком мені розповідали. А мені не принесли. Добре ще, що я, щойно вони ранком вийшли "в суровый и дальний поход", зібрав всі свої сили та збігав до магазинчику, купив собі пляшечку червоного винця та весь день лікувався гарячим глінтвейном...