Як я провів літо

Як ми проводили час

Режим відпочинку

Лiчильник включено 21.11.2000:

Специфіка ситуації у Татрані диктує режим відпочинку. Тут не можна влаштувати багатоденний похід з ночівлею у наметах та кулешем з багаття. Необхідність візи для в'їзду до Словаччини вимагає наймання житла, тому робити багатоденні походи з ночівлею у хатах теж важкувато - прив'язаний до житла. Тому ходіння по горах набуває майже екскурсійного характеру. Ввечері по карті вибираєш маршрут, вранці виходиш, півдня йдеш туди, півдня - назад. Знайомишся з пам'ятками природи. Увечері, перед тим, як впасти, вибираєш маршрут на завтра. Спочатку моя туристська душа протестувала проти такого режиму відпочинку. Але, по-перше, можливість вибирати довжину та складність денного переходу, а по-друге, неперевершена краса гір, швидко мене заспокоїли та переконали, що шкодувати, власне, нема чого.

Перші години походу - просто насолода. Як тільки заходиш у ліс або навіть тільки наближаєшся до гір, їхня краса одразу вражає. Йти не важко. Спочатку ідеш і милуєшся, потім, поступово стомлюючись, починаєш змагатися з самим собою на витривалість, уявляючи себе принаймі підкорювачем Джомолунгми. Видряпавшись, одержуєш "полное и глубокое удовлетворение" від того, що взагалі дійшов, не завернувши назад. Єдиний момент, коли хвиля жалю накочується на тебе - початок спуску. Стільки зусиль витрачено на те, щоби вдертися - і все задля того, щоби, власне, спуститися. А коли, йдучи вниз, наближаєшся до фінішу, тобто до міста, що внизу, біля гір, то голод та спрага уже такі, що терпцю не є.

Діставшись до пивнички, замовляєш собі пиво. А тепер - увага! (Далі треба за системою Станіславського яскраво уявити себе спраглим стомленим туристом та читати повільно, виразно, майже мазохістськи) Уявіть: день від шостої ранку до сьомої вечора - на ногах. Незважаючи на мряку, що час по час переходила у відвертий дощ, все тіло під курткою та дощовиком мокре зсередини - від інтенсивного ходіння. Дволітрову пляшку з водою, що її взято з собою на шістьох, випито давно - до обіду. І ось Ви під вечір дістаєтеся лавиці біля кіоску, а з нього Вам виносять льодяне пиво у спітнілих скляних високих келихах. Роса на келиху, спочатку дрібненькими крапельками, поступово проступає краплями великими, що біжать вниз, залишаючи криві сліди після себе.

Перший келих просто втікає у горлянку сам, майже беззупинним потічком. Тоді, втамувавши першу спрагу, замовляєш собі другий. П'єш його повільно, смакуючи кожен ковть. Я от не палю (і іншим не раджу), але у своїй компанії я був майже один такий правильний. Інші ж, ковтнувши пиво, запалювали цигарочку, перемежаючи глибокі затяжки та ковтки з жаданого келиха.

Вечір щоразу закінчувався спільною вечерею, протягом якої розпивалася пляшечка "її, рідненької". За вечерею обговорювалися плани на завтра.