0. Це, власне, не мемуари у повному розумінні («Я народився у 1958 р. у сім’ї військового…»), а просто декілька спогадів, записаних, щоправда, у хронологічному порядку.

<

^

>

* * *

26. Ще про мову

Місією свого життя я вважаю прищепити нашим дітям (в широкому сенсі, не тільки синові) розуміння, що говорити, писати, навчатися українською — це давно вже не виклик, не бравада, а просто природно, як дихати, як жити.

Коли я сам був студентом (друга половина сімдесятих), у мене в групі було п’ятеро студентів, рідною мовою яких була українська. Всі з «глибинки», з сел. Про декого щодо цього я взагалі дізнався значно пізніше — люди завжди говорили російською, причому вільно. А в декого з них виходило гірше. Але просто говорити українською не наважувався ніхто. В результаті, відчуваючи ніяковість через таку абсурдну ситуацію, ми, декілька російськомовних, підійшли до наших «селюків» і освідчилися. Як могли, намагалися впевнити друзів, щоби не соромилися і говорили українською.

Для нас це був акт катарсису, очищення власної совісти. Так досі й спокутую не свою провину…