0. Це, власне, не мемуари у повному розумінні («Я народився у 1958 р. у сім’ї військового…»), а просто декілька спогадів, записаних, щоправда, у хронологічному порядку.

<

^

>

* * *

21. Три зізнання.

І. Я людина російськомовна.

Попри те, що вважаю себе українським націоналістом (цікаво, як би це прокоментували Тягнибок із Фаріон).

Власне, щирою україночкою була лише моя бабця Федора Іванівна, най прощена буде, татова мати. Від неї я взяв перші уроки української мови. Дід покійний, її чоловік Опанас Назарович, був записаний теж українцем, але жив у селі в т. зв. руському куті. Там, колись я, сидячи серед малечі на дровах, почув від старших, а потім і тато мені підтвердив, що цю слобідку заснували учасники кримської війни 1855 року. За героїзм в обороні Севастополя солдатам-кріпакам, що відзначилися, було «высочайшим указом» даровано волю і надано ділянки землі у Херсонській губернії, тепер це у с. Привільне Баштанського району Миколаївської області. Одним із них і був мій чи то три, чи то чотири рази прадід. У сім’ї батька завжди було говорено російською.

Мати моя взагалі походить з м. Горький (тепер і колись Нижній Новгород, Росія). Її батьки навхрест росіянка й мордвин, як мама раз сказала. Її тато, а мій дідусь, Ігнат Петрович –– мордвин (ерзя), уроджений у мордовському селі в Горьківській області Росії. Матуся її, а моя бабуся Олександра Андріївна, на честь якої я і був названий, –– росіянка з російського села у Мордовії.

Я чесно намагався познайомитися з мовою ерзя. Одинадцять основних відмінків + три додаткових. Я чесно законспектував три подвійні аркуші початку самовчителя мови ерзя (здрастуйте-до побачення, числівники, відмінки тощо), Але далі сил не стало. Та й спілкуватися нема з ким. Мова входить до угорсько-фінської мовної сім’ї. З найближчих до неї — угорська, монгольська, бурятська, фінська, комі.

Таким чином, якщо колись у концтаборі візьмуться рахувати відсотки крові, то я — наполовину етнічний росіянин, на чверть — мордва, і на чверть, власне, — українець. Хай Бог береже від таких підрахунків...

Всі роки радянської влади Київський ордена Леніна політехнічний інститут імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції був цілком російськомовним вишем. На відміну від університету ім. Шевченка, у якому, кажуть, таки читалися лекції українською, причому не тільки з мовних питань. Але на університет радянська влада давно махнула рукою (або зробила вигляд, що...) як на розсадник націоналізму.

А в КПІ українська на заняттях сприймалася би тоді однозначно, як виклик системі.

Я вступив до Товариства української мови та літератури ім. Т. Шевченка у 1988 році, до офіційного утворення цього товариства. Задля утворення всеукраїнського товариства треба було утворити первинні організації на місцях, провести установчі збори первинних організацій... Ми з друзями на черговому засіданні кафедри встали й сказали, що, от нас тута четверо ентузіастів. Створюємо первинну кафедральну комірку організації Товариства. Долучайтеся, кому не байдуже.

Хай Бог милує, що я після того вислухав... «Ладно, ті троє — «бендерівці». А вам це навіщо?» Це було найкоректніше, що я почув. «А чи ви узгодили свою позицію з думкою керівництва кафедри та інституту?». Ті троє, про кого я говорю, справді були українцями, в сенсі носіями мови. І саме вони були реально ініціаторами утворення первинної комірки ТУМЛ ім. Шевченка. Але я пишаюся тим, що саме до мене хлопці прийшли з пропозицією увійти в ініціативну групу. Єдиного з російськомовних працівників кафедри. Хоча україномовних було й було...

Смішно, але факт. У січні 1989 року на установчих зборах ТУМЛ від КПІ у президії сиділо все керівництво інституту, у тому числі й ті, хто мене за півроку до того «просвітлював» у коридорах після нашого демаршу. «Якщо явище не можна побороти, його треба очолити»...

Викладати українською я почав у 1990 році, ще до незалежності та прийняття закону про мови.

ІІ. Я багато років не вірив у Бога, все життя був атеїстом. До храму став ходити лише у 2013 році. Я з повагою ставлюся до віри будь-якої людини, вірної будь-якій конфесії, тобто «войовничим» атеїстом я не був.

На відміну від французьких просвітителів-матеріалістів XVIII-XIX сторіч я абсолютно впевнений ув історичності Ісуса з Назарету. Я вірю в те, що така людина жила близько двох тисяч років тому, ходила Юдеєю та Галілеєю й проповідувала своє вчення. Що Її було заарештовано та страчено за імператора Тиберія та прокуратора Понтія Пілата. Але я щиро сумніваюся у Його — Ісуса — божественному походженні. Як на мене, містичну частину біографії Ісуса було додумано вже після його смерті. Скоріше за все, св. Павлом, а записано св. Лукою, який супроводжував св. Павла в його подорожах, вів щоденник та записував думки останнього. Хоча я не наполягаю, бо це питання віри.

Біблія для мене є книгою великою в тому сенсі, що я вважаю, що вона входить до золотої скарбниці літературної спадщини людства, даруйте за “високий штиль”.

Туди ж включаю дві поеми Гомера — «Іліада» та «Одиссея», творчість Пушкіна, великого Тараса Шевченка, Лесині драми, …

Св. євангеліст Лука, як на мене, взагалі дуже талановитий поет. Його твори (Євангеліє та Дії св. апостолів) подеколи перечитую із задоволенням. Так само, як і решту з тієї добірки книг, які я вище назвав. А «Одкровення…» Іоанна Богослова читаю просто з острахом — настільки переймає — до спітніння спини…

ІІІ. Маю внутрішню потребу зробити ще одне зізнання, але не маю поки що морального права.