0. Це, власне, не мемуари у повному розумінні («Я народився у 1958 р. у сім’ї військового…»), а просто декілька спогадів, записаних, щоправда, у хронологічному порядку.

<

^

>

* * *

9. Шістнадцятимісний люкс.

Інститут я закінчив у 1981 році. Далі навчався в аспірантурі. В ті роки у нашої кафедри був великий договір (не один! це лише той, у якому я брав участь) з одним конструкторським бюро (КБ) у Казані (Татарія). Туди ми у відрядження наїздилися по повній. Останнє десятиріччя СРСР було епохою суцільного дефіциту. Сучасній молоді навіть важко це уявити, а мені — розповісти, але я спробую.

Готелів було мало, приїхати й поселитися «з вулиці» було нереально. Коли поїздка була планова, то КБ нам замовляло номери у якомусь більш-менш пристойному готелі. А якщо виникала нагальна потреба їхати... Одного разу приїхавши, оселилися ми у готелі «Казань», центральна вулиця міста (столиці республіки), наче все пристойно. Підіймаємося до номеру. Величезних розмірів зала, шістнадцять ліжок, зсунутих по двоє, як у солдатській казармі, хто знає. Два ліжка, тумбочка, два ліжка, тумбочка, спільна на двох! Причому ми ж займаємо місця не довільні, а ті, що наразі є вільними. Я опинився поруч з місцевим дядьком дуже похилого віку, ветераном Другої світової. Певно був артилеристом, бо всю ніч уві сні командував гарматою, щось кричав по-татарськи, проміж татарськими фразами звучало щось на кшталт «Заряжай, прицел 120, огонь»! При цьому він смикався, закидав на мене ноги... Хай Бог милує.

Зранку ми в тій конторі, куди приїхали, одразу організували собі замовлення на місця в іншому, пристойному готелі. Але термін «шістнадцятимісний люкс» ще довго ходив ув оповідках серед наших колег.