0. Це, власне, не мемуари у повному розумінні («Я народився у 1958 р. у сім’ї військового…»), а просто декілька спогадів, записаних, щоправда, у хронологічному порядку.

<

^

>

* * *

10. Продуктовий набір відкривав всі двері...

В останнє десятиліття Радянського Союзу економічна ситуація поступово погіршувалася. Невідповідність наявної у людей грошової маси та товарного забезпечення попиту ставало разючим. Причому у нас, в Україні, родюча земля ще дозволяла якось забезпечувати людей елементарним продовольством, а середній смузі Росії положення було просто жахливим.

Зате нам така різниця відкривала всі двері. Ну, майже всі, після того, як ми збагнули, як на цьому можна грати.

Перед відрядженням формувалися кілька п/е торбинок зі стандартним вмістом: палка напівкопченої ковбаси, півкіла вершкового масла, коробка або півкіла шоколадних цукерок. Окремо, якщо вдавалося, купувалися «Київські» торти. Щоби купити напівкопчену ковбасу, треба було оббігти декілька гастрономів. Масло у нас в Києві продавалося вільно. Цукерки зі справжнім, не соєвим шоколадом, можна було купити в магазині «Українські ласощі» на вул. Лєніна (тепер Б. Хмельницького). За «Київськими» треба було записуватися до списку біля фірмового магазину звечора, і з шостою до восьмої ранку вистояти чергу. Тому таке купувалося лише для «представницьких» цілей, всякому начальству у важливих ситуаціях. Такі наборчики і кращому ставленню в організації до нас сприяли, і в готелі розтоплювали серця суворих адміністраторок.

Реально в Татарії на той момент діяла карткова система. На місяць можна було купити 300 г. маргарину або масла, якщо пощастить. У м’ясному відділі ми бачили лише т. зв. м’ясо третьої категорії, тобто кінцівки яловичих ніг з ратицями тощо. І це — за картками! Коли в магазин привозили щось більш пристойне, треба було гав не ловити, а примудритися натрапити на це «щастя», достоятися у величезній черзі і «отоварити» свої картки. Картки діяли виключно на конкретний місяць, а далі втрачали свою силу. Коли до контори, де ми працювали, забігав хтось із співробітників і оголошував, що там-то те-то дають, контора вимирала. Всі бігли достоятися і щось купити.

Тож, наші продуктові набори цінилися. А насправді люди у Татарії хороші, працьовиті, доброзичливі. Просто їм не пощастило із владою. Як і всім нам тоді.