0. Це, власне, не мемуари у повному розумінні («Я народився у 1958 р. у сім’ї військового…»), а просто декілька спогадів, записаних, щоправда, у хронологічному порядку.

<

^

>

* * *

8. Як дівчина помилилася номером.

Це було у далекому 1982 році. Я рік, як оженився, щойно народився наш син Антон. Винаймаємо квартиру, хоч і в сусідньому під’їзді від моїх батьків, але окрему.

Дзвінок по телефону (мобільників ще не існувало). Жіночий голос:

— Сашу?

— Так, я.

— Що ж ти, Сашу, не сказав, що ти жонатий?

— Пробачте, а з ким маю честь?

— Він ще питає!

— Дівчино, пробачте, ми знайомі?

— Ти знущаєшся?!! Ти жонатий, і в тебе дитина?

— Ну, в принципі, так...

— Як же ти посмів!

Я чую, що її голос поступово починає дрижати, що дівчина починає ридати. Я в цій ситуації, хоч і розумію, що вона явно помилилася номером, не можу собі дозволити кинути слухавку. Я починаю її впевнювати у помилці, але вона вже практично не спроможна щось сприймати. Там справжня істерика. Може, дівчинка завагітніла, може просто закохана в свого Сашка, не знаю.

В результаті я розмовляв з нею двадцять (sic!) хвилин, намагаючись, по-перше, переконати, що її Сашко — це не я, і що її Сашко — хлопець, певно, хороший; по-друге, намагався з’ясувати, за яким номером вона телефонувала. Номер виявився справді мій! Лише, коли я почав їй розповідати про себе (я закінчив КПІ, я працюю в КПІ, навчаюся в аспірантурі, є програмістом...), вона якось поступово стала приходити до тями.

Але це ще тільки початок історії! Протягом всього цього часу поруч мене стоїть моя кохана Світланка, і все чує. Час по часу мене перепитує: «Із ким це ти стільки базікаєш і що таке розповідаєш»? Я, закриваючи слухавку, відповідаю абсолютно чесно: «Дівчина не туди потелефонувала» (а що іще?). І так 20 хв. ... Світлана, звичайно, на те відповідає: «Ну, то кинь слухавку, й по всьому»! Ну, а я вже не можу...

Кінець кінцем, мені вдається вирвати з дівчини зізнання, що вона від свого Сашка отримала його номер, потелефонувала йому (тут вона називає цей номер), так-таки помилилася в одній цифрі на одиничку, і потрапила до моїх батьків, на мою маму!!! На фразу: «Покличте Сашка» мама щиро відповіла:

— Так він же живе окремо.

— Чому окремо?

— Ну як, він же рік, як оженився, в нього вже дитина, вони живуть окремо.

Зі словами: «А Ваш Саша не казав мені, що він жонатий...» дівчина дізнається від моєї бідолашної мами мій номер телефону і кидає слухавку. Обидві жінки кидаються дзвонити мені, але незнайоме дівча встигає на п’ять секунд раніше.

Допоки я 20 хвилин займаюся психологічною допомогою по телефону, моя матуся накручує розпечений диск свого апарату. Кінець кінцем, я впевнив дівчину, що її Сашко — нормальний хлопець, просто уважніше набирайте номер, кладу слухавку на апарат і одразу знімаю, бо телефонує моя мама! На запитання: «З ким ти так довго розмовляв?» я легковажно відповідаю щось на кшталт «Не туди потрапили» і чую суворий голос «Не бреши матері». І далі я ще чи не двадцять хвилин намагаюся впевнити матусю, що дівчинка справді просто помилилася номером.

Але добив мене мій покійний тато (най прощен буде), який весь цей час сидів вдома на дивані і чув, як мама зі мною розмовляла. Потім вона йому, певно, все розповіла. Коли я прийшов у вихідні до батьків, тато мене «unter vier Augen» («наодинці», нім.) запитав: «Ну, ти там розібрався зі своїми жінками»? І я знову мав вже його впевнювати у тому, що ...