0. Це, власне, не мемуари у повному розумінні («Я народився у 1958 р. у сім’ї військового…»), а просто декілька спогадів, записаних, щоправда, у хронологічному порядку.

<

^

>

* * *

7. Фамільний фотель вісімнадцятого сторіччя.

Це було у 1981 році, щойно ми оженилися. Поверталися якось з якоїсь гулянки (день народження чи що) з 14-го гуртожитку КПІ. Ми в той час жили у найманій квартирі, меблів своїх було обмаль, тому я про наповнення дому весь час думав. А біля метро «Більшовик», тепер «Шулявська», вдень продавала біляши працівниця одної їдальні. На ніч вона стільця, на якому стояла корзина з товаром, ставила я знав де. І ось я, п’яна пика, коли ми дійшли до станції, побіг і вхопив того стільця. Під пильні погляди працівників міліції, що чергували поруч. Зі словами «Не звертайте, ми вже йдемо додому» жінка забрала у мене стільця та затягла мене до метро.

Мудра жінка, ніде правди діти. Але ж мені дещо образливо — я ж для сім’ї! Вже поруч з домом проходимо сусіднім двором. Раптом я бачу крісло, виставлене господарями на смітник. Треба сказати, що двір цей — апарату президії Академії наук, не просто так вам собі. Люди купили собі більш пристойні меблі. Але ж нам, молодятам не до того, щоби так перебирати… Я висмикую крісло з замету (а це зимою, вельми сніжною), а воно виявляється без сідушки! На команду жінки «Кинь негайно!» треба якось реагувати. Я, озирнувшись, у сусідньому кучугурі абсолютно правильної конічної форми помічаю маленький горбочок. Зі словами: «Аж ось!» біжу і навіть на свій власний подив витягую з того кучугуру таки потрібну сідушку!

Крити нема чим, жінка таки дозволяє мені донести фотель до хати, щоправда, додому не пускає. Зрання я купив спрей від клопів, обробив крісло так, що з нього аж текло, і аж після того, як воно висохло, мені було дозволено занести його додому. Я зробив кріслу нову гобеленову оббивку. Тепер воно стоїть у нас в хаті, і я всім розповідаю, що це старовинний фотель вісімнадцятого сторіччя, на якому сидів ще мій хтознаскількиразівпрадід…