0. Це, власне, не мемуари у повному розумінні («Я народився у 1958 р. у сім’ї військового…»), а просто декілька спогадів, записаних, щоправда, у хронологічному порядку.

<

^

>

* * *

2. Іркутська історія

... трапилася зі мною в Києві.

Це було навесні 1976 року. У Київському оперному театрі — прем'єра, опера за популярною тоді п'єсою О. Арбузова "Іркутська історія".

П'єса, треба сказати, попри безсумнівний талант автора, досить партійна і прорадянська. Дія відбувається на будівництві Братської ГЕС на Ангарі в 60-ті роки ХХ сторіччя. Основні герої — екіпаж гігантського крокуючого екскаватора. По ходу п'єси головний герой, бригадир, рятуючи з Ангари дітей, сам гине, залишивши по собі жінку та своїх двох малят.

Після цього його бригада із N робітників бере на себе соціалістичне зобов'язання виробляти N+1 норму, а зайву зарплату віддавати дружині загиблого.

П'єса нехай. А тут опера. Причому постановку анонсовано як "творчій звіт митців театру черговому XXV з'їзду КПРС". Урочиста, парадна прем'єра.

Я примудрився купити два білети саме на парадну прем'єру. У театрі зазвичай буває робоча прем'єра у четвер, після цього усуваються недоліки і на суботу призначається прем'єра парадна, куди запрошують високих гостей, начальство, іменитих критиків, від рецензій яких може залежати подальша доля спектаклю.

Я тоді був студентом першого курсу, серце моє було вільне, і другого білета я взяв із щирою думкою "А запрошу я когось із наших дівчат". Приперся, ніс чайником, до гуртожитку і запросив таку собі Світлану з нашої ж групи. Я думаю, що її — чисто випадково. А може, вона мені подобалася більше за інших, але я того не усвідомлював. Це зараз вона, моя жінка, стверджує, що я її ще тоді покохав. Ха! У неї тоді був роман з іншим хлопцем, про що я й гадки не мав, бо ніколи б не наважився тоді її запросити. Причому, як Світлана каже, коли я прийшов її запрошувати, її хлопець сидів у кімнаті на її ліжку, чого я теж не пам'ятаю. Світлана за півгодини зібралася, і ми поїхали. На превеликий подив того хлопця і під спільний захват сусідок через мою зухвалість аж до нахабства. Якби ж то я знав був... Єдине що, обійшлося без скандалів. Хлопець, людина інтелігентна і витримана, мені нічого не сказав. А їхній роман після того ще продовжувався певний час. А наш розпочався через чотири роки. Ну от, поки сам себе не похвалиш...

Так, тепер тільки про театр.

"В театрі повно; ложі сяють;

Партер і крісла, все кипить".

Парадна прем'єра. В імператорській ложі — члени політбюро ЦК Компартії України. Присутні члени дипломатичного корпусу. На вході до зали та у самій залі пильними поглядами просвічують тебе "театрали у цивільному".

"І от завіса вже шумить".

На сцені — декорація, що має означати стрілу крокуючого екскаватора. Його двигун має працювати, це імітується напусканням штучного туману, як на попсових концертах. У залі поодинокі смішечки, що швидко замовкають.

Перше відділення не напружує. Міцна чоловіча дружба, як в рекламі пива, кохання головних героїв, радість соціалістичного будівництва, фа-фа, ля-ля. Антракт.

Театр починається з вішалки, але в антракті продовжується буфетом. Тут я купив Світлані величезну коробку польських шоколадних цукерок з лікером, які ми спочатку їсти в залі соромились, але потім тріскали протягом спектаклю, бо таке почалося...

В Оперному велика парчева завіса відкривається лише раз на початку спектаклю, далі літає вгору-вниз легка шовкова з кількох шарів.

У другому акті на сцені — берег Ангари, хатка, де живе Сергій з сім'єю. Хату встановлено так, що рогом вона виступає на авансцену. Завіса летить угору, чіпляється за кут даху і нижня смуга починає голосно з тріском відриватися. Зал уже просто регоче. Робітники сцени здогадуються зупинити завісу, і далі сцена іде на фоні хати, що наче висить на гойдалці, що її спущено з небес. Після чергової сцени затемнення, чутно, як робітники сцени рвуть тканину вже під сміх і коментарі глядачів.

Це все ще приказка, а казка попереду!

Кінець кінцем — найтрагічніша сцена. На ганку перед хатиною сидить героїня з малям. Сцена (даруйте за тавтологію) заповнюється масовкою, яку роблять артисти хору. Робітники з будівництва, сусіди... Всі прийшли, щоби повідомити страшну новину про загибель її чоловіка. Ніхто не наважується, вона хвилюється, перепитує, напруження справді зроста.

В цей момент з-за лаштунків поперед всіх виходить ... кішка. Така собі театралочка, вона тута живе. Певно, хор її розбудив. Зал вже на кріслах лежить. Кішка собі йде по дузі навколо масовки. Кульмінаційний момент. Хор рявкає ну ДУЖЕ голосне фортісімо. Кішка оскаженіло нявкає, летить навпростець через сцену і падає, бідна, до оркестрової ями комусь на голову.

У глядачів уже просто істерика. Люди стогнуть від сміху. Тим не менше, спектакль довели до кінця. В понеділок рецензії в газетах були нейтрально-стримані. Про скандал — ані пари з вуст. А які було зроблено оргвисновки в театрі, можу просто гадати. Бо це ж подарунок рідній партії до її з'їзду...

Через п'ять років, уже після весілля, я був приємно вражений, що коробку від цукерок Світланка зберегла. У ній і зараз лежать світлини років нашої студентської юності.