Ви тут: Головна | Всяка всячина | Як я провів літо | Як ми проводили час | Бабуся | Далі ...

Лiчильник включено 21.11.2000:

Бабуся, у якої ми жили, - пані Лідія - спочатку відносилася до нас вкрай недовірливо. Слід сказати, що відношення до "колишніх радянських" у Східній Європі, принаймі, не найкраще. Заслужили роками "братньої дружби". Таке ставлення можна перемінити лише власною поведінкою. Що ми і намагалися робити.

Так от, у перший же вечір, повернувшись з гір, ми вислухали лекцію про те, що потрапили до порядних людей, що Вона сподівається, що і ми … та т. ін.. Що, вона сподівається, ми їй не підпалимо хату, що нічого з хати на пропаде, … А треба сказати, що у перший же день ми за сніданком, як на гріх, розбили якусь там тарілку на кухні. Ну бабуля й вирішила, що ми їй все переб'ємо в хаті. Далі вона принесла домову книгу, попросила наші паспорти та почала нас прописувати. І тут з'ясувалося, що у їхньому, як сказав мій друг Олексій, "буржуїнстві" так само полюбляють приховуватися від податків, як і у нашій рідній ненці - Україні. Записавши дані трьох із п'яти, п.Лідія вимовила: "Досить", і формальності було завершено. Така вибіркова реєстрація дала мені змогу жартувати над тим-таки Олексієм, бо непрописаними виявилися якраз він з дружиною. Вісім днів всі інші члени компанії офіційно проживали у Словаччині, а панове Жукови, такби мовити, "бомжували".

Із часом п.Лідія, глядячи на те, як ми сумлінно зо дня у день ходимо в гори, лізимо на перевали та вершини, перемінила свою думку про нас. Тим більше, що негативних прикладів було навколо вдоста. У цієї ж п.Лідії у хаті жили ще поляки - група у 6-7 осіб з дітьми. На відміну від нас вони нікуди не ходили, а, за словами п.Лідії, "лише зранку виходили до крамниці за пивом та паленкою (горілкою) та весь день пили". Пані ж Лідія, як і всі словаки, виявилася справжньою туристкою, і її серце до нас остаточно розтануло. Щодня ми їй розповідали, де ми ще побували, що бачили, а вона нам розказувала, що і вона колись там була, та скаржилася на своїх поляків. Одного разу вона навіть пригостила нас тістечками власного виробництва. А іншим разом ми її пригостили вітчизняною горілкою "Nemirov", а вона нас власною самогоновою "грушівкою".

У останній вечір ми влаштували гріль-вечерю, на яку запросили і господиню. Вона нам і розказала, що один з її дідів був німцем. У Словаччині до війни взагалі було багато німців. Коли у 1945р. прийшли "Совіти", всім німцям було наказано "зібратися біля управи" з речами. Більше їх у селі ніхто не бачив. Батько п.Лідії був архитектором, будував гірські готелі та туристські хати. З них декілька приймають туристів і досі, ми там були. Одна з них належала самому пану архитектору. Комуністи після 1948 року гірську хату націоналізували. Після "оксамитової революції" "нова" влада її так і не повернула. "Ось чому я є антикомуністкою та не люблю радянських" - так бабуля закінчила свою сумну розповідь. А і справді, за що їх любити?