Їхнє все!
А це, власне, мій доробок...
Moє все!
Вірші минулих тижнів
(позначено час, коли вiрш було виставлено на сайтi)

 
А.С.Пушкин.
Добрый совет

(22.02.99 - 28.02.99)

Давайте пить и весселиться,
Давайте жизнию играть,
Пусть чернь слепая суетится,
Не нам безумной подражать.

Пусть наша ветреная младость
Потонет в неге и в вине,
Пусть изменяющая радость
Нам улыбнётся хоть во сне.

Когда же юность лёгким дымом
Умчит веселья юных дней,
Тогда у старости отымем
Всё, что отымется у ней.

 

 

Н.Ушаков.
Февраль.

(01.03.99 - 07.03.99)

А всё-таки весна уже,
за сизой мглой
весна,
и на последнем этаже,
и под землёй
весна...

Зерно ещё лежит в земле,
и греется зерно,
но малой искорке в золе
стать пламенем дано.

Мы на высотном рубеже,
нам даль времён видна...

Так всё-таки весна уже,
так всё-таки
весна...

1965.

В.Сосюра.
Так ніхто не кохав...

(08.03.99 - 14.03.99)

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання...
В день такий розквітає весна на землі
і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,
простирає до зір свої руки...
В день такий на землі розквітає весна
і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...  

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я - поет робітничої лані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання...
В день такий розквітає весна на землі
і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,
простирає до зір свої руки...
В день такий на землі розквітає весна
і тремтить од солодкої муки...
(1922р.)

Т.Шевченко.
Іван Підкова. Вступ до поеми.

(15.03.99 - 21.03.99)

Було колись - в Україні
Ревіли гармати;
Було колись - запорожці
Вміли пановати.

Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося - осталися
Могили на полі.

Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.

Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись - в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.

Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! може серце
Хоч трохи спочине.
 
 
 
 

П.Тичина.
Пам'яті тридцяти

(22.03.99 - 28.03.99)

На Аскольдовій могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука? -
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

21(8) березня 1918р.
 
 

Л.Костенко
Умирають майстри...

(29.03.99 - 09.04.99)

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота.

Б.Пастернак
Гефсиманский сад

(11.04.99 - 17.04.99)

Мерцаньем звёзд далёких безразлично
Был поворот дороги озарён.
Дорога шла вокруг горы Масличной,
Внизу под нею протекал Кедрон.

Лужайка обрывалась с половины,
За нею начинался Млечный путь.
Седые серебристые маслины
Пытались вдоль по воздуху шагнуть.

В конце был чей-то сад, надел земельный,
Учеников оставив за стеной,
Он им сказал: "Душа скорбит смертельно,
Побудьте здесь и бодрствуйте со мной".

Он отказался без противоборства,
Как от вещей, полученных взаймы,
От всемогущества и чудотворства,
И был теперь, как смертные, как мы.

Ночная даль теперь казалась краем,
Уничтоженья и небытия.
Простор Вселенной был необитаем,
И только сад был местом для житья.

И, глядя в эти чёрные провалы,
Пустые, без начала и конца,
Чтоб эта чаша смерти миновала,
В поту кровавом Он молил Отца.

Смягчив молитвой смертную истому,
Он вышел за ограду. На земле
Ученики, осиленные дрёмой,
Валялись в придорожном ковыле.

Он разбудил их: "Вас Господь сподобил
Жить в дни мои, вы ж разлеглись, как пласт.
Час Сына Человеческого пробил.
Он в руки грешников себя предаст".

И лишь сказал, неведомо откуда
Толпа рабов и скопище бродяг,
Огни, мечи и впереди - Иуда
С предательским лобзаньем на устах.

Пётр дал мечём отпор головорезам
И ухо одному из них отсёк.
Но слышит: "Спор нельзя решить железом,
Вложи свой меч на место, человек.

Неужто тьмы крылатых легионов
Отец не снарядил бы мне сюда?
И волоска тогда на мне не тронув,
Враги рассеялись бы без следа.

Но книга жизни подошла к странице,
Которая дороже всех святынь.
Сейчас должно написанное сбыться,
Пускай же сбудется оно. Аминь.

Ты видишь, ход веков подобен притче
И может загореться на ходу.
Во имя страшного её величья
Я в добровольных в гроб сойду.

Я в гроб сойду и в третий день восстану,
И, как сплавляют по реке плоты,
Ко мне на суд, как баржи каравана,
Столетья поплывут из темноты".

М.Цветаева
Стихи А.Блоку


(18.04.99 - 25.04.99)

Имя твоё - птица в руке,
Имя твоё - льдинка на языке.
Одно-единственное движенье губ.
Имя твоё - пять букв.
Мячик, пойманный на лету,
Серебряный бубенец во рту.

Камень, кинутый в тихий пруд.
Всхлипнет так, как тебя зовут.
В лёгком щёлканье ночных копыт
Громкое имя твоё гремит.
И назовёт его нам в висок
Звонко щёлкающий курок.

Имя твоё, - ах, нельзя! -
Имя твоё - поцелуй в глаза,
В нежную стужу недвижных век.
Имя твоё - поцелуй в снег.
Ключевой, ледяной, голубой глоток.
С именем твоим - сон глубок.

              15 апреля 1916.

Н.Ушаков
Баллада со свечами

(26.04.99 - 04.05.99)

Со всех сторон родной земли
мы в свой сбирались круг.
Мы пили пунш,
мы свечи жгли,
ласкали мы подруг.

Мы целовали молодых
в вечерний,
поздний час,
да с каждым годом меньше их,
не только их,
и - нас.

Нам стала лестница крута,
недёшев стал банкет.
А впрочем, это суета,
всё суета
сует.

А впрочем, это канитель...
Но в кабачок пустой
один вхожу,
и метрдотель
один
передо мной.

И свечи задувает он,
и голубой дымок,
как будто в церкви, унесён
под самый потолок.

1947.

М.Светлов
Двое

(05.05.99 - 11.05.99)

Они улеглись у костра своего,
Бессильно раскинув тела,
И пуля, пройдя сковозь висок одного,
В затылок другому вошла.

Их руки, обнявшие пулемёт,
Который они стерегли,
Ни вьюга, ни снег, превратившийся в лёд,
Никак оторвать не могли.

Тогда к мертвецам подошёл офицер
И грубо их за руки взял,
Он, взглядом своим проверяя прицел,
Отдать пулемёт приказал.

Но мёртвые лица не сводит испуг,
И радость уснула на них...
И холодно стало третьему вдруг
от жуткого счастья двоих.

             1925.

Владимир Высоцкий
Он не вернулся из боя...

Почему всё не так? Вроде - всё как всегда:
То же небо - опять голубое,
Тот же лес, тот же воздух и та же вода...
Только - он не вернулся из боя.

Мне теперь не понять, кто же прав был из нас
В наших спорах без сна и покоя.
Мне не стало хватать его только сейчас -
Когда он не вернулся из боя.

Он молчал невпопад и не в такт подпевал,
Он всегда говорил про другое,
Он мне спать не давал, он с восходом вставал, -
А вчера не вернулся из боя.

То, что пусто теперь, - не про то разговор:
Вдруг заметил я - нас было двое...
Для меня - словно ветром задуло костёр,
Когда он не вернулся из боя.

Нынче вырвалась, словно из плена, весна.
По ошибке окликнул его я:
"Друг, оставь покурить!" - а в ответ - тишина...
Он вчера не вернулся из боя.

Наши павшие нас не оставят в беде,
Наши павшие - как часовые...
Отражается небо в лесу, как в воде, -
И деревья стоят голубые.

Нам и места в землянке хватало вполне,
Нам и время текло для обоих...
Всё теперь - одному, - только кажется мне -
Это я не вернулся из боя.

1969.
 
 
 

Овидий Публий Назон.
Элегия

(Первая книга элегий, любовная элегия 5)
(Висіло все літо)

Жарко было в тот день, а время уж близилось к полдню.
        Поразморило меня, и на постель я прилёг.
Ставня одна лишь закрыта была, другая - открыта,
        Так что была полутень в комнате, словно в лесу, -
Мягкий, мерцающий свет, как в час перед самым закатом
        Иль когда ночь отошла, но не возник ещё день.
Кстати такой полумрак для девушек скромного нрава,
        В нём их опасливый стыд нужный находит приют.
Тут Коринна вощла в распоясанной лёгкой рубашке,
        По белоснежным плечам пряди спадали волос.
В спальню входила такой, по преданию, Семирамида
        Или Лаида, любовь знавшая многих мужей...
Лёгкую ткань я сорвал, хоть, тонкая, мало мешала, -
        Скромница из-за неё всё же боролась со мной.
Только сражалась, как те, кто своей не желает победы,
        Вскоре, себе изменив, другу сдалась без труда.
И показалась она перед взором моим обнажённой...
        Мне в безупречной красе тело явилось её.
Что я за плечи ласкал! К каким я рукам прикасался!
        Как были груди полны - только б их страстно сжимать!
Как был гладок живот под её совершенною грудью!
        Стан так пышен и прям, юное крепко бедро!
Стоит ли перечислять?.. Всё было восторга достойно.
        Тело нагое её к своему прижимал...
Прочее знает любой... Уснули усталые вместе...
        О, проходили бы так чаще полудни мои!

Володимир Сосюра
Я Вас любив ... (Троянди)

(жовтень 1999)

Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла
Крізь тьму з благанням і плачем!

Але не вбить любов чудесну,
Що так сіяла в їх сльозах...
Вони умерли, щоб воскреснуть
В моїх закоханих піснях!

Леся Українка
Я блукав...

(10-19 листопада 1999)

Я блукав колись по ріднім краю
Раю.

І шукав на сім земнім надолі
Долі.

Приблудився під стріхату
Хату.

Там дівчину стрів я винозірку
Зірку.

Промінь ясний ті дівочі
Очі.

Подала мені пом'яту
М'яту.

І на тій моїй пригоді
Годі.

 

Віктор Неборак
Визначення киці

(23-30 листопада 1999)

Киця - це пухнаста система, самодостатня і незалежна, як імператриця
Киця - це погляд з глибин галактичних, це вхід в паралельні світи,
це така таємниця,
вбрана у грацію, у лизанину і в муркотіння.
Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає пульсуючі сновидіння.

Киця - це дослідний центр, і для неї довколишнє - невичерпне.
Носик її, наїжачений вусами, дбає де біле, де чорне.
Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візу в пашпортах.
Ротик її на замку, та до часу, і в ньому ув'язнено ніжного чорта.

- Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!
Полум'я пізнання кличе вас на конґрес!
Киця - уважний слухач, ви сповідайтеся їй -
самі собою вирішуються проблеми ніг, і плес, і небес ...

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору, стеження
за петлянням мушви, медитація, позіхання і ніження
розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,
що нарешті потрапили всі ми у тотальне теперішнє.
Киця - постмодерністка.

Пощо її нагромадження глупств, і томиська нявчань, і манірний заброда
з-за морів, що вивчав сто наук і мистецтв - нашу кицю
розмалювала Природа
чи Господь. Вона - зрима краса. І здобута вона мета.
Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

 

О. Вехтер
Сонет

(1-8 грудня 1999)

О.Н.

Дозволь з тобою розділити гріх,
Дозволь відчути ласку твоїх рук.
Не уникай же поглядів моїх
І не розпалюй в серці трунку мук.

Дозволь тобі я подарую ніч
І обережно обпалю коханням…
Я завжди поряд, тільки ти поклич
І не ховайся за стіну мовчання.

Дозволь з тобою розділити гріх,
Дозволь моєю раз собі побути.
Слова любові хочу я почути
З таких жаданих милих уст твоїх.

Не відмоляй хоча б у снах п'янких,
Дозволь з тобою розділити гріх…

Anselm Berrigan
On revelations

(9-15 грудня 1999)

(From "The East Village")


I am myself and my cousin
In bed with my cousin & his cousin
In the next bed is my brother Ed
He is my cousin, & his
Cousin Will is in bed with himself, his cousin
& his cousin myself. Our mothers
Who are sisters are cousins
And ours, and theirs
Sleeping across the gulley
From our Motel 6 room
At their mother's house
Their cousin's house.

Ольга Городецька
(Без назви)

(16-21 грудня 1999)

(З бібліотеки "Поетика")

Порожність — кінець,
Порожність — початок.

Хтось зім'яв почуття,
як сміття,
і жбурнув у порожність…
Тільки там їм знайдеться
тотожність
на початку нового буття…
Але хтось не знайде порятунку
в повній чарці дешевого трунку
й ані жодних тотожностей
з Я
у порожності,
серед сміття…

Юрій Андрухович
Із циклу "ЛИСТИ В УКРАЇНУ"
XVI

(22-29 грудня 1999)

(Джерело: http://www.asahi-net.or.jp/~as9d-kvlv/)

На Різдво в Україні діються речі
потаємні й вічні. Скажімо, місяць
виявляється зайвим, тому Святвечір
переходить не в ніч, над якою висять

херувими сонні, а в ніч — як море,
по якій навряд чи спроможні трії
мандрівні царі, подолавши гори,
своєчасно встигнути до Марії.

Це, однак, не значить, що все даремно,
всі прогнози, прикмети цілком опуклі.
Попри те, що зимно і те, що темно,
неминучим є чудо, скажімо, в Дуклі,

чи де-небудь. Це, як і з'ява комети,
як сама зоря, що провадила, пасла
пастушків, ягнят, як і всі предмети, —
все збувається: Йосиф, яскиня, ясла,

коляда збувається, сіно, свічка.
А проте — лишень у вертепній скрині,
до якої доступ і вхід крізь вічка,
бо насправді нема яскині, нині

я, здається, готовий прийти з дарами,
хоч діряво в кишенях, а в небі сіро.
Тут мене ловили вітрини, брами.
Треба їхати. Може, сконає Ірод.

Максим Рильський
Сніг падав безшелесно й рівно...

(30 грудня 1999 - 5 січня 2000)

(Джерело: Бібліотека кошового писаря)

Сніг падав безшелесно й рівно,
Туманно танули огні,
І дальній дзвін стояв так дивно
В незрозумілій тишині.

Ми вдвох ішли й не говорили,
Ти вся засніжена була,
Сніжинки грали і зоріли
Над смутком тихого чола.

І люди млисто пропливали,
Щезали й гасли, як у сні, -
І ми ішли й мети не знали
В вечірній сніжній тишині.

Стихотворение неизвестного мне автора
(5 січня 2000 - 25 січня 2000)

(Источник: Бесспорная ли?тература - там автор не указан)

Три нуля педантично считая,
Не минуйте столы сгоряча:
За одним винегрет уплетая,
За другим - сотни строчек
строча,
До утра задержавшись
за третьим,
Где струит свет экран,
как окно.
Новый век воплощен
в Интернете,
Здесь сыграем мы в XXI-но.

Г.Гейне. Самотній кедр...
(25 січня 2000 - 31 січня 2000)

Ein Fichtenbaum steht einsam
Im Norden auf kahlter Hoeh'.
Ihm Schlaefert; mit weisser Decke,
Umhuellen ihn Eis und Schnee.

Er Traeumt von einer Palme,
Die, fern im Morgenland,
Einsam und schweigend trauert
Auf brennender Felsenwand.
* * *

Самотній кедр на стромині
В північній стоїть стороні,
І кригою, й снігом укритий,
Дрімає і мріє вві сні.

І бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самотині
На спаленій сонцем скалі.
* * *

(Переклад Л.Первомайського)

На севере диком стоит одиноко
На голой вершине сосна
И дремлет, качаясь, и снегом сыпучим
Одета, как ризой, она.

И снится ей всё, что в пустыне далёкой,
В том крае, где солнца восход,
Одна и грустна на утёсе горючем
Прекрасная пальма растёт.
* * *

(Перевод М.Ю.Лермонтова)

И.Губерман. Избранные гарики
(31 січня 2000 - 12 лютого 2000)

(Источник: И.Губерман. Гарики на каждый день. М.:МП "ЭМИА", 1992. - 304с.)

Не мудреной, не тайной наукой,
Проще самой простой простоты -
Унижением, страхом и скукой
Человека низводят в скоты.

Мы варимся в странном компоте,
Где лгут за глаза и в глаза,
Где каждый в отдельности против,
А вместе - решительно за.

Надо очень увлекаться
Нашим жизненным балетом,
Чтоб не просто пресмыкаться,
Но ещё порхать при этом.

Себя продать, но подороже
Готов ровесник, выйдя в зрелость,
И в каждом видится по роже,
Что платят меньше, чем хотелось.

Блажен, заставший время славное
Во весь размах ума и плечь,
Но есть эпохи, когда главное -
Себя от мерзости сберечь.

Іван Малкович.
ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада
(16 лютого 2000 - 6 березня 2000)

(з газети "Літературна Україна"?)

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

[30-31 січня 1992]

Федерико Гарсиа Лорка.
Если б мог по луне гадать я

(6 березня 2000 - 21 березня 2000)

Я твое повторяю имя
по ночам во тьме молчаливой,
когда собираются звезды
к лунному водопою
и смутные листья дремлют,
свесившись над тропою.
И кажусь я себе в эту пору
пустотою из звуков и боли,
обезумевшими часами,
что о прошлом поют поневоле.

Я твое повторяю имя
этой ночью во тьме молчаливой,
и звучит оно так отдаленно,
как еще никогда не звучало.
Это имя дальше, чем звезды,
и печальней, чем дождь усталый.

Полюблю ли тебя я снова,
как любить я умел когда-то?
Разве сердце мое виновато?
И какою любовь моя станет,
когда белый туман растает?
Будет тихой и светлой?
Не знаю.
Если б мог по луне гадать я,
как ромашку, ее обрывая!

Ліна Костенко
(22 березня 2000 - 6 квітня 2000)
(Джерело: "Поетика")

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Василь СТУС
(7 квітня 2000 - 4 травня 2000)
(Джерело: "Поетика")

Вечірній сон. I спогади. I дощ
колише світ розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.
Немає мами нашої давно —
вертала, поспішала, забарилась.
Надворі дощ і ллє як із барила.
Заснеш — і чуєш: торготить вікно.
Здається, хтось підійде до дверей,
проситиме негоду переждати.
Ти ж, синку, спи і не питай про матір,
I більше не загадуй наперед,
бо не стоїть хвилина на хвилині,
хвилина на хвилині не стоїть.
Нехай тобі бодай у сновидінні
появиться очікувана мить.

Александр Твардовский
Я убит подо Ржевом...

(було все літо 2000)

Я убит подо Ржевом,
В безымянном болоте,
В пятой роте,
На левом,
При жестоком налёте.

Я не слышал разрыва,
Я не видел той вспышки, -
Точно в пропасть с обрыва -
И ни дна, ни покрышки.

Я - где корни слепые
Ищут корма во тьме;
Я - где с облачком пыли
Ходит рожь на холме;

Я - где крик петушиный
На заре по росе;
Я - где Ваши машины
Воздух рвут на шоссе;

Подсчитайте, живые,
Сколько сроку назад
Был на фронте впервые
Назван вдруг Сталинград.
Фронт горел, не стихая,
Как на теле рубец.
Я убит и не знаю:
Наш ли Ржев наконец?

Я убит подо Ржевом,
Тот - ещё под Москвой.
Где-то, воины, где вы,
Кто остался живой?

В городах миллионных,
В сёлах, дома в семье?
В боевых гарнизонах
Не на нашей земле?

Ах, своя ли, чужая,
Вся в цветах иль в снегу...
Я вам жить завещаю, -
Что я больше могу?

1945-1946.

Александр Пушкин
МАДОННА
 Сонет


(16 - 23 вересня 2000)

Не множеством картин старинных мастеров
Украсить я всегда желал свою обитель,
Чтоб суеверно им дивился посетитель,
Внимая важному сужденью знатоков.

В простом углу моем, средь медленных трудов,
Одной картины я желал быть вечно зритель,
Одной: чтоб на меня с холста, как с облаков,
Пречистая и наш божественный спаситель —

Она с величием, он с разумом в очах —
Взирали, кроткие, во славе и в лучах,
Одни, без ангелов, под пальмою Сиона.

Исполнились мои желания. Творец
Тебя мне ниспослал, тебя, моя Мадонна,
Чистейшей прелести чистейший образец.

 

Василь Симоненко
(23 вересня - 11 жовтня 2000)

Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто -- отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.


 

Борис Чичибабин
КЛЯНУСЬ НА ЗНАМЕНИ ВЕСЕЛОМ

(12-24 жовтня 2000)

Однако радоваться рано -
и пусть орет иной оракул,
что не болеть зажившим ранам,
что не вернуться злым оравам,
что труп врага уже не знамя,
что я рискую быть отсталым,
пусть он орет,- а я-то знаю:
не умер Сталин.

Как будто дело все в убитых,
в безвестно канувших на Север -
а разве веку не в убыток
то зло, что он в сердцах посеял?
Пока есть бедность и богатство,
пока мы лгать не перестанем
и не отучимся бояться,-
не умер Сталин.

Пока во лжи неукротимы
сидят холеные, как ханы,
антисемитские кретины
и государственные хамы,
покуда взяточник заносчив
и волокитчик беспечален,
пока добычи ждет доносчик,-
не умер Сталин.

 

И не по старой ли привычке
невежды стали наготове -
навешать всяческие лычки
на свежее и молодое?
У славы путь неодинаков.
Пока на радость сытым стаям
подонки травят Пастернаков,-
не умер Сталин.

А в нас самих, труслив и хищен,
не дух ли сталинский таится,
когда мы истины не ищем,
а только нового боимся?
Я на неправду чертом ринусь,
не уступлю в бою со старым,
но как тут быть, когда внутри нас
не умер Сталин?

Клянусь на знамени веселом
сражаться праведно и честно,
что будет путь мой крут и солон,
пока исчадье не исчезло,
что не сверну, и не покаюсь,
и не скажусь в бою усталым,
пока дышу я и покамест
не умер Сталин!

1959          


 

Денис Васильевич Давыдов
Элегия

(25 жовтня - 2 листопада 2000)

О пощади!- Зачем волшебство ласк и слов,
   Зачем сей взгляд, зачем сей вздох глубокий,
   Зачем скользит небережно покров
     С плеч белых и груди высокой?
   О пощади! Я гибну без того,
     Я замираю, я немею
При легком шорохе прихода твоего;
Я, звуку слов твоих внимая, цепенею...
     Но ты вошла - и дрожь любви,
И смерть, и жизнь, и бешенство желанья
     Бегут по вспыхнувшей крови,
     И разрывается дыханье!
     С тобой летят, летят часы,
Язык безмолвствует... одни мечты и грезы,
И мука сладкая, и восхищенья слезы -
     И взор впился в твои красы,
Как жадная пчела в листок весенней розы!

 

Зинаида Гиппиус
ВЕСЕЛЬЕ

(2 - 21 листопада 2000)

Блевотина войны - октябрьское веселье!
От этого зловонного вина
Как было омерзительно твое похмелье,
О бедная, о грешная страна!

Какому дьяволу, какому псу в угоду,
Каким кошмарным обуянный сном,
Народ, безумствуя, убил свою свободу,
И даже не убил - засек кнутом?

Смеются дьяволы и псы над рабьей свалкой,
Смеются пушки, разевая рты...
И скоро в старый хлев ты будешь загнан палкой,
Народ, не уважающий святынь!

           29 октября (11 ноября) 1917.

 

Андрей Длигач
Студенческий день

Моим одногруппникам
и друзьям в день студентов
Я тоже когда-то. Но, правда, давно...
Хотя и сейчас... Но не очень...
А помню, подряд два сеанса в кино...
И перед экзаменом ночи.

Дни группы... Чьего-то рождения дни;
Расчётки за час до зачёта...
Открытые двери, дорога, огни,
И всё впереди, всё без счёта.

И партия в бридж на последних рядах,
Военка по пятницам в тягость,
И песни, аккорды на первых ладах,
Свободы манящая сладость.

Сейчас только лучшее помнится мне:
Что физику сдал - это счастье;
Колхозы в Крыму и гульба при луне,
Ещё первокурсницам "здрасте!"

Я точку не ставил. К студенческим дням
Нет-нет да тайком возвращаюсь;
Дипломы пишу своим новым друзьям,
Студенткам как свой улыбаюсь.

Ты молод, пока ты себя не предашь,
Пока хоть в душе ты проказник...
Студенческий день. Ну, хоть этот-то наш,
С тобою совместный наш праздник!

Позволь же поздравить, дружище, тебя,
Тебе пожелать улыбаться,
И новых вершин. И открытий себя.
И пусть будет всё получаться!

                   17.11.2000

Олександр Пушкiн. Євген Онєгiн. з 3-ї гл..

Переклад Максима Рильського

І осінь злото розсипає.          Настала осень золотая.
Природа трепетна, сумна,         Природа трепетна, бледна,
Неначе жертва осяйна...          Как жертва, пышно убрана...
Аж північ хмари наганяє,         Вот север, тучи нагоняя,
Завила враз,- і от сама          Дохнул, завыл -- и вот сама
Йде чародійниця-зима.            Идет волшебница зима.
Прийшла, розсипалась; жмутками   Пришла, рассыпалась; клоками
Повисла на гіллі дубів,          Повисла на суках дубов;
Лягла хвилястими ковдрами        Легла волнистыми коврами
У полі, навкруги горбів;         Среди полей, вокруг холмов;
Зрівняла береги з рікою          Брега с недвижною рекою
Розпушеною пеленою;              Сравняла пухлой пеленою;
Блищить мороз. І раді ми         Блеснул мороз. И рады мы
З цих жартів матінки зими.       Проказам матушки зимы.

Михайло Лєрмонтов.

Переклад Максима Рильського

БЕСКЕТ

Золота хмаринка ночувала
На плечі бескета кам'яного.
Вранці знову рушила в дорогу,
У блакиті весело заграла.

Та лишився вогкий слід донині
В зморшках у старого. Одиноко
Він стоїть, задумався глибоко
І тихенько плаче він в пустині.
УТЁС

Ночевала тучка золотая 
На груди утёса-великана; 
Утром в путь она умчалась рано, 
По лазури весело играя; 

Но остался влажный след в морщине 
Старого утёса. Одиноко 
Он стоит, задумался глубоко, 
И тихонько плачет он в пустыне. 
М.Цветаева. Моим стихам...

Моим стихам, написанным так рано, 
Что и не знала я, что я - поэт,
Сорвавшимся, как брызги из фонтана,
Как искры из ракет,

Ворвавшимся, как маленькие черти,
В святилище, где сон и фимиам,
Моим стихам о юности и смерти
- Нечитанным стихам! -

Разбросанным в пыли по магазинам
(Где их никто не брал и не берет!),
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
                        1913.
Давид Самойлов. НАЗВАНЬЯ ЗИМ

У зим бывают имена.
Одна из них звалась Наталья.
И было в ней мерцанье, тайна,
И холод, и голубизна.

Еленою звалась зима,
И Марфою, и Катериной.
И я порою зимней, длинной
Влюблялся и сходил с ума.

И были дни, и падал снег,
Как теплый пух зимы туманной.
А эту зиму звали Анной,
Она была прекрасней всех.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ. РАНКОВИЙ СОНЕТ

Ти - вся любов. Ти - чистота, 
Довірливість благословенна. 
Твоя краса мені свята, 
Твоя любов мені священна. 

Трояндо неба і землі, 
В тобі всі їхні барви грають… 
У мене сльози розцвітають, 
Цвітуть думками на чолі. 

В будинок твій я входжу, наче в сад, 
І для тривог моїх, турбот моїх. досад 
Мені дарує він красу землі і неба. 

Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе, 
Тобі присвячую я літ своїх світання, 
Весну думок, весну свого кохання. 

1957 

Дмитро ПАВЛИЧКО

Ми цілувались на морозі 
У різдвяну блакитну ніч. 
До сіна в польовому стозі 
Ішла сарна з гірських узбіч. 
Ішла високонога, чала, 
Із карим поглядом сарна. 
Та нас вона не помічала, 
А, може, бачила, хтозна. 

Я цілував тебе, неначе 
Оту лякливу звірину, 
Я в ній єство моє хлоп’яче 
Втопив, як стому в глибі сну. 
Я не забуду тої ночі, 
Того морозного Різдва, 
Коли мені дивилась в очі 
Твоя сестричка лісова. 

Ліна КОСТЕНКО. СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять, 
в сімнадцять гарних, неповторних літ! 
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. 
Вона ридає, але все як слід. 

Вона росте ще, завтра буде вищенька. 
Але печаль приходить завчасу. 
Це ще не сльози - це квітуча вишенька, 
що на світанку струшує росу. 

Вона в житті зіткнулась з неприємістю: 
хлопчина їй не відповів взаємністю. 
І то чому: бо любить іншу дівчину, 
а вірність має душу неподільчиву. 

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. 
Як пощастило дівчинці в сімнадцять! 

Павло ГІРНИК

Та відколи, поете, і голос, і музику, 
І віддавна хрещатий вогонь рукава 
Ти зв’язав у тугенькі приношені вузлики 
І знічев’я назвав - застарілі слова? 

Слів нема застарілих! 
Є вбиті, понищені, 
Дистрофічні з колиски, сухотні і злі. 
Відвівай випадкові, бо мислиш не віршами, 
А високим прийдешнім своєї землі. 

Віща кобза до тебе колись забалакає 
І спитає не якось, а так, як завжди, 
Чи потурчився ради нещасного лакомства 
Під всіма канчуками крутої біди. 
 

Іван Малкович. МУЗИКА, ЩО ПІШЛА

Коли вона плелася в коси - 
чом, скрипко, відвернулась пріч? 
Як музику пустила босу 
в таку непевну, звабну ніч? 

Ох, смиче, теж дививсь куди ти? - 
вже ж сивина спадає з пліч, - 
як босу музику пустити 
в таку непевну, звабну ніч?.. 

Візьму собі землі окраєць, 
піду блукати по світах, - 
хай тільки вітер завиває 
в моїх розхристаних слідах… 

О молю, тату, як спитають, 
куди ваш син подався з віч - 
скажіть: він музику шукає, 
що босою пішла у ніч. 

* * *

Алексей Апухтин

Когда будете, дети, студентами, 
Не ломайте голов над моментами, 
Над Гамлетами, Лирами, Кентами, 
Над царями и над президентами, 
Над морями и над континентами, 
Не якшайтеся там с оппонентами, 
Поступайте хитро с конкурентами. 
А как кончите курс с эминентами 
И на службу пойдете с патентами - 
Не глядите на службе доцентами 
И не брезгайте, дети, презентами! 
Окружайте себя контрагентами, 
Говорите всегда комплиментами, 
У начальников будьте клиентами, 
Утешайте их жен инструментами, 
Угощайте старух пеперментами - 
Воздадут вам за это с процентами: 
Обошьют вам мундир позументами, 
Грудь украсят звездами и лентами!.. 
А когда доктора с орнаментами 
Назовут вас, увы, пациентами 
И уморят вас медикаментами... 
Отпоет архирей вас с регентами, 
Хоронить понесут с ассистентами, 
Обеспечат детей ваших рентами 
(Чтоб им в опере быть абонентами) 
И прикроют ваш прах монументами. 

                     1860-е годы

Марина Цветаева

С.Э. 

Я с вызовом ношу его кольцо! 
- Да, в Вечности - жена, не на бумаге. - 
Его чрезмерно узкое лицо 
Подобно шпаге. 

Безмолвен рот его, углами вниз, 
Мучительно-великолепны брови. 
В его лице трагически слились 
Две древних крови. 

Он тонок первой тонкостью ветвей. 
Его глаза - прекрасно-бесполезны! - 
Под крыльями раскинутых бровей - 
Две бездны. 

В его лице я рыцарству верна, 
- Всем вам, кто жил и умирал без страху! - 
Такие - в роковые времена - 
Слагают стансы - и идут на плаху. 

3 июня 1914




Максим Горький. Песня о буревестнике


Над седой равниной моря 
ветер тучи собирает. 
Между тучами и морем 
гордо реет Буревестник, 
черной молнии подобный.

То крылом волны касаясь, 
то стрелой взмывая к тучам,  
он кричит, и тучи слышат 
радость в смелом крике птицы.
     
В этом крике - жажда бури! 
Силу гнева, пламя страсти  
и уверенность в победе 
слышат тучи в этом крике.
     
Чайки стонут перед бурей, - 
стонут, мечутся над  морем  
и на дно его готовы 
спрятать ужас свой пред бурей.
     
И гагары тоже стонут, -  
им, гагарам, недоступно  
наслажденье битвой жизни: 
гром ударов их пугает.
     
Глупый пингвин робко прячет  
тело жирное в утесах...  
Только  гордый Буревестник 
реет смело и свободно 
над седым от пены морем!
     
Все мрачней и ниже тучи 
опускаются над морем, 
и поют, и рвутся волны  
к высоте навстречу грому.

Гром  грохочет.  В  пене  гнева  
стонут  волны,  с  ветром  споря.  


Вот охватывает ветер 
стаи волн объятьем крепким 
и бросает их с размаху  
в  дикой злобе на утесы, 
разбивая в пыль и брызги 
изумрудные громады.
     
Буревестник с криком реет, 
черной молнии подобный, 
как стрела  пронзает тучи, 
пену волн крылом срывает.
     
Вот он носится, как демон, - 
гордый, черный демон бури, - 
и смеется,  и  рыдает... 
Он над тучами смеется, 
он от радости рыдает!
     
В гневе грома, - чуткий демон, - 
он давно усталость слышит, 
он  уверен, что не скроют 
тучи солнца, - нет, не скроют!
     
Ветер воет... Гром грохочет...

     
Синим пламенем пылают 
стаи туч над  бездной  моря.  
Море  ловит  стрелы молний 
и в своей пучине гасит. 
Точно огненные змеи, 
вьются в море,  исчезая,
отраженья этих молний.
     
- Буря! Скоро грянет буря!
     
Это смелый Буревестник 
гордо  реет  между  молний  
над  ревущим  гневно морем; 
то кричит пророк победы:
     
- Пусть сильнее грянет буря!..


Іван Малкович.
ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

(з газети "Літературна Україна")

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, -

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

[30-31 січня 1992]

Павло Тичина

Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов. Я ішов від озерця. Ти сказала мені: "Будь здоров! Будь здоров, ти мій любий юначе!.." Ах, а серце і досі ще плаче. Я ішов від озерця… Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов. Говори, говори, моя мила: Твоя мова — співучий струмок. Ніч зірки посвітила. Шепчуть вітру квітки: гей, в танок! Повінчайся з туманами ночі. Тихо так опівночі. Ніч зірки посвітила. Говори, говори, моя мила: Твоя мова — співучий струмок.

 

Юлія Бура.

Рідна мова
Я дихаю нею, я падаю в неї,
вона десь глибоко в мені
формує бажання, творить ідеї.
Її віддаю я тобі.

Вона поза часом, вона має силу
творити собою наші слова,
і що б я не хотіла, і що б я не робила —
моя рідна мова жива.

Її не відкину, її не забуду,
я буду по світу з нею іти.
Я колискові дітям співати буду
щоб мову в них зберегти...
6 травня 2011


Mail-to: oselin@mmsa.ntu-kpi.kiev.ua
http://mmsa.ntu-kpi.kiev.ua/~oselin (KPI Intranet)
http://www.iasa.kiev.ua/~oselin
Copyright © Olexander Selin 1999 (web-design).